ІСТОРІЯ ЖУРНАЛУ. А. Г. ИВАХНЕНКО

05.05.2021

ІСТОРІЯ ЖУРНАЛУ. О.Г. ІВАХНЕНКО

14.07.2021

              Олексій Григорович Івахненко (30 березня 1913 року) — відомий вчений і чудова людина — створив свою наукову школу, виховав сотні кандидатів і десятки докторів наук. Його особисті заслуги перед наукою отримали світове визнання. Олексій Григорович написав першу вітчизняну монографію з технічної кібернетики, яка неодноразово перевидавалася за кордоном, опуб¬лікував десятки книг за результатами своїх досліджень в області теорії керування, математичного моделювання та інформатики.

              Не намагаючись переповісти в рамках цього нарису все зроблене ним, торкнемося лише його вкладу в теорію інваріантності систем керування, в історії зародження якої було багато драматичних сторінок. Нагадаємо читачеві, що під терміном «теорія інваріантності систем керування» розуміється метод синтезу керування динамічною системою, що забезпечує незалежність (інваріантність) регульованої координати від діючих на цю систему збурень.

              У 50-х роках минулого століття в Інституті електротехніки АН України О.Г. Івахненко успішно провів великий цикл теоретичних та експериментальних досліджень, які переконливо продемонстрували ефективність використання компенсуючих зв'язків, що дозволило на практиці довести можливість досягнення ефекту інваріантності, точніше кажучи, квазіінваріантності в промислових зразках систем керування швидкістю асинхронних двигунів.

              Важливість цього результату полягала в тому, що на той час це був один з небагатьох прикладів реалізації «в залізі» ідей теорії інваріантності, чого тоді так гостро потребували її прихильники.

              А все почалося з публікації статті Г.В. Щипанова «Теорія і методи побудови автоматичних регуляторів» (Автоматика і телемеханіка. - 1939. - № 1), в якій було поставлено задачу синтезу такого керування (за термінологією тих років «регулятора»), який забезпечував би інваріантність регульованої координати об'єкта керування.

              Абсолютно несподівано реакція на цю статтю послідувала з боку охоронців чистоти ідеології «наукового комунізму». 16 травня 1941 року в передовій статті «Наука і промисловість» газета «Правда» піддала гострій критиці науково-дослідні установи. Зокрема, в ній говорилося, що ці установи «часто-густо відірвані від потреб народного господарства, в деяких з них панує рутина, застій, гніздиться лженаука.

              Ось, наприклад, Інститут автоматики і телемеханіки Академії Наук СРСР. Тут довгий час панувала лженаукова, абсурдна теорія в області автоматики і регулювання ... ». У зв'язку з цим незабаром було створено спеціальну комісію Президії Академії наук СРСР з обговорення та оцінки роботи Г.В. Щипанова.

              Журнал «Автоматика і телемеханіка» (1941 , № 2) опублікував висновки цієї комісії, а далі в журналі «Більшовик» (1941, № 9) з'явилася стаття «Лженаукові роботи Інституту автоматики і телемеханіки Академії наук СРСР». Один з висновків цієї статті був такий: «Лженаукова діяльність Інституту автоматики і телемеханіки в області теорії регулювання приносить величезну шкоду нашій країні.

              Ця діяльність дезорієнтує інженерів-практиків, заважає розвитку теорії регулювання і дискредитує радянську науку і вищу наукову установу країни — Академію наук СРСР. Чи не час покласти край цій діяльності Інституту автоматики і телемеханіки ». В результаті цього академік В.С. Кулебакин був звільнений з посади директора інституту, а лабораторія Г.В. Щипанова ліквідована.

              Можливо, що на цьому справа б і не закінчилася, але незабаром почалася війна, і тут вже було не до боротьби зі «лженаукою».

              В історії післявоєнного розвитку теорії інваріантності систем керування Києву долею було відведено особливу роль. Перша з подальшої низки нарад з теорії інваріантності, яка справила великий вплив на весь подальший хід подій в цій області, відбулася восени 1958 р. в Києві.

              При виборі місця проведення наради зіграла роль віддаленість Києва від місця перебування найбільш ревних охоронців «ідеологічної чистоти радянської науки», які продовжували вважати теорію інваріантності відлученою від справжньої науки. Хоча масштаби цієї наради були вельми скромні: на ній було заслухано лише близько 10–15 доповідей, але її значення в розвитку подій виявилося суттєвим. На підставі прийнятого нарадою рішення від імені академіка-секретаря Відділення технічних наук АН СРСР академіка В.С. Кулебакина до Президії АН СРСР було звернення з проханням створити комісію про перегляд рішення довоєнної комісії Президії АН СРСР про роботу професора Г. В. Щипанова. Незабаром Президія АН СРСР визнала рішення своєї колишньої комісії помилковим і скасувала його. Тим самим добре ім'я Г.В. Щипанова було відновлено і одночасно з цим було знято «табу» з теорії інваріантності систем керування.

              Наступною важливою віхою в історії розвитку теорії інваріантності стало проведення в 1962 р. в Києві Другої, тепер уже Всесоюзної, наради з теорії інваріантності систем керування і її застосування. За своїм масштабом Друга Всесоюзна нарада істотно перевершувала попередню. У ній взяли участь близько 200 осіб, які представляли наукові, конструкторсько-виробничі організації і вищі навчальні заклади Москви, Ленінграда, Києва, Свердловська, Мінська, Баку, Харкова та інших міст. Всього на цій нараді було представлено вже понад 50 доповідей.

              На Другій нараді широко було представлено роботи з результатами використання ідей теорії інваріантності при вирішенні завдань керування в авіа¬ціі, енергетиці, на транспорті і ще у низці інших областей економіки країни. На це вже не можна було не зважати. Головні підсумки Другої наради можна сформулювати наступним чином: було доведено і переконливо продемонстровано ефективність основного результату теорії інваріантності — розробки методу структурного і параметричного синтезу регуляторів, що забезпечують при дотриманні певних умов досягнення ефекту інваріантності. Визначення цих умов було сформульовано академіком Б.М. Петровим у формі його відомого «принципу двоканальності», що допускає наочну фізичну інтерпретацію, а саме: для отримання ефекту інваріантності необхідна наявність двох (або більше) ідентичних за своїми динамічними характеристиками каналів поширення збурення, в результаті чого досягається компенсація його впливу на об'єкт керування.

На жаль, в той період ейфорії і захоплення можливостями поліпшення якості функціонування систем керування, що створюються з використанням рекомендацій теорії інваріантності, поза увагою залишилося те, що інваріантні системи керування — системи негрубі по Андронову, з усіма витікаючими звідси наслідками. Як відомо, ефекту інваріантності можна досягнути лише при виконанні строгої рівності між відповідними диференціальними операторами або передавальними функціями, до складу яких входять як математичні моделі об'єкта, так і оператори самого об'єкта керування. При цьому, за замовчуванням, приймалося, що математична модель об'єкта конструктору системи керування відома точно. У той час навіть думка про те, що між моделлю об'єкта і самим об'єктом можливі якісь відмінності, сприймалася як єретична. За наявності неминучої параметричної невизначеності в описі об'єкта керування може йтися лише про ефект квазіінваріантності. Але такі богохульні думки не прийнято було висловлювати вголос. Всі прагнули до недосяжного в реальних умовах ідеалу: абсолютної інваріантності.

              Після Другої наради у Києві в 1962 р. протягом декількох років було проведено низку Всесоюзних нарад, так що на деякий час Київ перетворився на свого роду Мекку прихильників цього наукового напрямку.

              Внесок Олексія Григоровича Івахненка в становлення і розвиток теорії інваріантності систем керування величезний, і його не можна переоцінити.

              В середині 60-х років минулого століття Олексій Григорович несподівано для оточуючих його учнів і співробітників здійснює крутий поворот у своїй науковій кар'єрі. Він публікує статтю про метод групового обліку аргументів, яка ознаменувала початок нового періоду в його творчості.

              Після цієї публікації О.Г. Івахненко залишив звичну область досліджень і практично повністю зосередився на створенні, формуванні і розвитку нового наукового напрямку, що одержав згодом назву «індуктивне моделювання». При цьому основним інструментом став метод групового урахування аргументів (МГУА), який приніс йому всесвітню наукову популярність завдяки своїй оригінальності, зовнішній простоті і в той же час дивовижній ефективності при вирішенні прикладних задач.        За своєю структурою алгоритми МГУА є реалізацією індуктивного принципу «від окремого до загального»: з простих приватних моделей шляхом ієрархічного ускладнення будується деяка більш загальна модель, що оптимальним чином відображає рівень інформативності вибірки даних.

              Природа щедро нагородила Олексія Григоровича різноманітними талантами: він був не тільки талановитим дослідником, а й блискучим учителем з великої літери. Вище було сказано про його значний внесок в підготовку наукових кадрів. Сьогодні багато його учнів керують відділами в інститутах НАН України та кафедрами у ВНЗ, очолюють факультети.

              Олексій Григорович був товариський і довірливий у відносинах з оточуючими людьми і користувався їх щирою повагою. Я вдячний долі за те, що багато чому навчився у Олексія Григоровича і мав можливість тісно спілкуватися з ним.

В.М. Кунцевич